Історія – мов ріка. То летить швидко, мов струменить вода порогами, утворюючи круговерті і вири, то, уповільнившись, ніби ніжиться у літеплі, перепочиваючи, щоб знову кинутись у швидкоплин.
Людина може вибрати місце, де зайти до річки, але вона не може вибирати час, у який жити. Цього не може зробити і жоден народ, зокрема, й український. Залишається тільки пристати на думку з листа Миколи Вінграновського «історія нашого народу – це ми сьогодні».
Лист цей, написаний у березні 1966 року, адресовано Клавдії Миронівні Марценюк, краєзнавцю, патріотці Брацлава, яка усе своє життя віддала вивченню та популяризації історії рідного краю.
Микола Вінграновський, уже на той час відомий український режисер, актор, сценарист, прозаїк і поет, зацікавився постаттю Северина Наливайка, народного месника, керівника селянського проти шляхетського повстання в кінці 16 століття. Як відомо, у 1594 році повстанці під його орудою взяли місто Брацлав.
Ось кілька рядків з його листа до Клавдії Миронівни: «… збираюся створити фільм про Наливайка.
Роботу над сценарієм майбутнього фільму я розпочав ще рік тому, але за відсутністю багатьох точних матеріалів про нього робота моя над сценарієм загальмувалась.
Ліпше всього, мені б зараз треба було приїхати до Вас у Брацлав. Але зараз я дуже завантажений. …
Шановна Клавдіє Миронівно, як би там не було, рано чи пізно, я обов’язково приїду. Але тепер, я дуже прошу Вас, якщо у Вас є бажання, розізнати про Наливайка більш точніше на Брацлавщині і написати мені.
Очевидно Ви знаєте, що за своїм фахом я не лише кінорежисер, але і кіноактор – це Вам для того, щоб Ви знали, настільки серйозно я думаю про Наливайка, бо думаю сам і зіграти його. От. Принаймні, десь через місяць-два я зможу приїхати у Брацлав хоча б, поки що, на короткий час.»
Достеменно не відомо, чи побував Микола Вінграновський у Брацлаві. Ймовірно, був.
І тоді із Замкової гори роздивлявся краєвиди колгоспних шістдесятих, а в думках бачив картини великої боротьби, чув дзвін шабель, лопотіння на вітрі бойових знамен, крики розпачу і радості…
А поруч був Брацлав із його фортецею на високій кручі.
Ймовірно, саме брацлавські враження, спогади від розмов з Клавдією Миронівною лягли в основу вірша, написаного того ж 1966 року , «Остання сповідь Северина Наливайка»
1596 року за Лубнами на Солониці
Живу — назад. Я — Наливайко. Все.
Ми починаєм битву за Вкраїну.
Наш чорний вус у чорний гнів тече,
І юний меч наш розгинає спину.
Не прапор-раб, не прапор-порохня
Нам обпожежив душу, товариство.
Не встанемо, братове, із коня,
Доки не стане в полі нашім чисто.
В суцільних ворогах пройшли роки-рої,
Руїна захлинається руїною.
Ми на Вкраїні хворі Україною,
На Україні в пошуках її...
Живу — назад. Я — Наливайко. Все.
Ми починаєм битву за Вкраїну.
Наш чорний вус у чорний гнів тече,
І юний меч наш розгинає спину.
Не прапор-раб, не прапор-порохня
Нам обпожежив душу, товариство.
Не встанемо, братове, із коня,
Доки не стане в полі нашім чисто.
В суцільних ворогах пройшли роки-рої,
Руїна захлинається руїною.
Ми на Вкраїні хворі Україною,
На Україні в пошуках її...
Не вдалося Миколі Вінграновському зняти фільм про народного героя, але 1991 року виходить друком його роман «Наливайко» Цей твір визнали явищем сучасної української літератури, у якому розкрита трагічна й героїчна українська історія. Є у ньому багато сторінок, присвячених брацлавській землі, брацлавським мурам і брацлавським міщанам. Художній простір «Северина Наливайка» вражає нестримною грою авторської уяви, багатством найхимерніших, найнесподіваніших зображуваних картин. Ось одна з них:
Жолкевський перевів погляд « на чорно-білий наливайківський табір. Він глянув на табір, і його голова відкинулась, як від вогню…
Двісті козацьких возів підіймались у повітря. Сірі возові колеса відштовхнулися від присніженої землі, на хвилинку затримались і знову пішли понад полем, понад кіньми в зимове небо. Вози підіймалися тихо і рівно, а вже як гойднулися, то гойднулися, наче колиски. Колиски! Бо в них і справді ловлячи руками й губами сніжини, стояли діти!..
Жолкевський нагріб з намету пригорщу снігу, вмився, а заразом і протер снігом очі. Тепер він вже бачив ясно: на возах куталися жінки, куталися під сніжинами діти, кругліли, видно, із солониною темні діжки, бочки з порохом та гармати. А під возами, підставивши під них спини і плечі, по восьмеро і по десятеро, заточуючись, ішли наливайківці…
Крізь перший мороз і першу зимову легку і веселу віхолу Жолкевський, дивлячись на побілілий посередині Бугу наливайківський табір, сказав:
–Таких я не б’ю!.. "
В Хіба ж міг польський полководець не поважати повстанців, які так шанують своїх жінок та своїх дітей. Це ж в кінці кінців якраз за їх кращу долю піднялися вони з колін, взяли до рук зброю. І тим самим змінити перебіг історії, її плин.
Жолкевський нагріб з намету пригорщу снігу, вмився, а заразом і протер снігом очі. Тепер він вже бачив ясно: на возах куталися жінки, куталися під сніжинами діти, кругліли, видно, із солониною темні діжки, бочки з порохом та гармати. А під возами, підставивши під них спини і плечі, по восьмеро і по десятеро, заточуючись, ішли наливайківці…
Крізь перший мороз і першу зимову легку і веселу віхолу Жолкевський, дивлячись на побілілий посередині Бугу наливайківський табір, сказав:
–Таких я не б’ю!.. "
В Хіба ж міг польський полководець не поважати повстанців, які так шанують своїх жінок та своїх дітей. Це ж в кінці кінців якраз за їх кращу долю піднялися вони з колін, взяли до рук зброю. І тим самим змінити перебіг історії, її плин.
Плине Буг… Як плинув у кінці 16 століття, в часи Наливайка. Як плинув у кінці 20, коли у Брацлаві історію свого краю вивчала Клавдія Миронівна Марцинюк, коли до неї, ймовірно, приїжджав Микола Вінграновський, якому належить крилата, як і вся його творчість, думка «історія нашого народу – це ми сьогодні».
Плине Буг…
Катерина Підрушняк
Немає коментарів:
Дописати коментар