Їхав конем поруч отих кількох возів з хатнім начинням і думав: « Як це у житті буває. Ще кілька тижнів тому він був генеральним підскарбієм у Брюховецького, а зараз – майже ніхто. Змушений тікати у Польські землі, на Правобережжя. Добре, що хоч залишилася десь поблизу Брацлава далека рідня. Бо й сам він звідси родом. Та й серед того мотлоху на возах заховано все-таки трохи червінців. Якось воно буде. Облаштуюся…»І ось Роман Онисимович Ракушка-Романовський таки повертався на свою батьківщину з сім’єю та нехитрим скарбом. Все, що залишилося від маєтностей у Ніжині, - кілька возів з хатнім начинням. Новий гетьман Лівобережжя Дем’ян Многогрішний постарався. Все конфіскував, ще й стратити обіцявся. Довелося тікати.
Валка опівдні минула якесь містечко. До вечора мала добратися до Брацлава. І чим ближче ставало до містечка, то все більше і більше спогадів і все глибше і глибше вони повертали Романа Онисимовича в минуле. Десь тут в маленькому містечку Романівка, що на кордоні Брацлавського воєводства з татарськими землями, він народився. Чи то року божого 1621 від Різдва Христового, чи то 1622. Дуже скоро батько переїхав до Ніжина, де через двадцять років і почалася Романова козацька служба в Ніжинському полку. Там і придумали йому прізвисько – Ракушка.
А незабаром помітили його неабиякі старання та талант до скарбових справ .
Був він і ревізором скарбу військового, і дозорцею скарбу військового в полку Ніжинському. Де і виправдав своє прізвисько : як ракушка, що ховає дорогоцінну перлину, так і він закрив від нечистих рук військовий скарб.
Після Богдана Хмельницького, як і за його гетьманування, державна скарбниця неподільно пов’язувалася з господарством самого гетьмана. Де чий скарб - де гетьманський, а де поспільний – годі було й розділити. Скарбниця поповнювалася за рахунок податків з селян та міщан, до неї йшла десятина від продажу тютюну, горілки, великі прибутки давало мито від продажу дьогтю, вивозу та ввозу товарів.
За всім цим чималим скарбовим господарством потрібно було доглядати.
То ж не дивно, що коли лівобережним гетьманом став Іван Брюховецький, то ввів посаду генерального підскарбія . І запропонував її обійняти саме йому, Романові Онисимовичу Ракушці. Сталося це року Божого 1663. Для цього за допомогою московських переписувачів переписали усе населення Гетьманщини. Один список переписувачі забрали з собою, другий залишили для користування генеральному підскарбію. Навели згодом лад у податкових справах.
«Так, - із задоволенням подумав Роман Онисимович, поправляючи збрую на своєму вороному, - я був п е р ш и м г е н е р а л ь н и м п і д с к а р б і є м. Так, ми з гетьманом Брюховецьким року 1666 в і д м е ж у в а л и його приватний скарб гетьмана від державного скарбу».
Про те, що сталося після приходу до влади Многогрішного, Ракушці уже згадувати з приємністю не хотілося : бо все повернулося на старий лад, знову гетьман став володарем і свого, і поспільського. То ж посада генерального підскарбія стала зайвою.
Ось і доводиться йому повертатися на батьківщину від утисків та погроз Многогрішного. Та нічого, якось воно буде. І не в таких незгодах довелося побувати. Скільки бачено-видано, скільки чуто. « А чи не почати колись писати повість про наші буремні часи, - подумав Роман Онисимович, з пагорба угледівши перші відблиски сонця на золотих верхах брацлавських церков. – Обов’язково треба написати, щоб діти та онуки знали, як розбудовувалася українська держава».
Катерина Підрушняк
Немає коментарів:
Дописати коментар