Оксана Дунська - поетеса і людина

    « Жити так, щоб цілий світ ожив..» Ці слова сказала  поетеса, редактор Немирівського радіомовлення і просто талановита людина Оксана Дунська.

    Народилася вона 9 лютого 1970 року у селі Бортники Тульчинського району, проте дитинство та шкільні роки минули у мальовничому селищі Брацлав.

    Ще у третьому класі Брацлавської сш №1 Оксана Дунська почала писати вірші.  Вперше їх було надруковано 1 травня 1986 року в районній газеті «Колгоспні вісті». 

М. В. Гоголь і наш край

САМОВИДЕЦЬ ІЗ БРАЦЛАВЩИНИ

         

 Патріотизм у найзагальнішому значенні – це любов до Батьківщини. Для кожної людини в світі її рідний край – найдорожчий  та наймиліший серцю. Це той клаптик землі, що привітав її з життям, де минули дитячі роки та юність, де живуть найближчі люди. Такі почуття зрозумілі, вони природні. Далі вони поширюються на цілу країну, в якій людина живе, на людей, що говорять однією мовою та створюють спільну культуру. Бо це робить нас близькими і об’єднує . У широкому розумінні країна – це велика родина, де всі живуть спільними радощами та проблемами. Тому ми відчуваємо свою причетність та відповідальність за все, що коїться у державі, тому нам не байдуже, як до нашої Батьківщини ставляться у світі. А патріотизм – не лише почуття, це дії, спрямовані на те, щоб рідній країні та нашому народові було жити добре.

ПЕРЕПЕЛИЧЕ - СЕЛО З ПОЕТИЧНОЮ НАЗВОЮ

Таких сіл на нашій Брацлавщині чимало. Маленькі, акуратні. У них живуть добрі, як правило,  літні люди. Перепеличому поталанило з Бугом, до якого воно притулилось, і з назвою. Не топонім, а - поезія!

ЯСТРУБИНСЬКЕ ГОРОДИЩЕ: ШИПШИНОВИЙ СПОМИН

  Осінь. Усе навкруги зів´яло. Лише кущ шипшини червоніє. Гілки шипшини оповиті  незвичайною павутиною, в якій ніби  заплутався час.

   
   Той час, коли тут жили наші предки,  пасли худобу, сіяли жито, випалювали посуд. 

   А зараз навколо нікого немає. Ні з ким поговорити. Панує тиша.

САМОВИДЕЦЬ: ПОВЕРНЕННЯ НА БАТЬКІВЩИНУ

Їхав конем поруч отих кількох возів з хатнім начинням і думав: « Як це у житті буває. Ще кілька тижнів тому він був генеральним підскарбієм у Брюховецького, а зараз – майже ніхто. Змушений тікати у Польські землі, на Правобережжя. Добре, що хоч залишилася десь поблизу Брацлава  далека рідня. Бо й сам він звідси родом. Та  й серед того мотлоху на возах заховано все-таки трохи червінців. Якось воно буде. Облаштуюся…»І ось Роман Онисимович Ракушка-Романовський таки повертався на свою батьківщину з сім’єю та нехитрим скарбом. Все, що залишилося від  маєтностей у Ніжині, -  кілька возів з хатнім начинням. Новий гетьман Лівобережжя Дем’ян Многогрішний постарався. Все конфіскував, ще й стратити обіцявся. Довелося тікати.

ТОЙ, ХТО НАГОДУВАВ УСІХ СОЛДАТ

На полях боїв, зазвичай, немає ніяких засобів для людського повноцінного існування. Солдат не має  змоги нормально і вдосталь  харчуватися, хоча потребує цього більше, ніж у звичайних умовах.І лише сто років тому  Антонові Федоровичу Турчановичу  вдалося полегшити солдатське життя, можна навіть сказати :  йому вдалося нагодувати усі армії світу.

ЗІРКА БРАЦЛАВЧАНКИ ГАЛИНИ ПОДЧАХИ

Рідні наші краї…Мальовничі степи… Тихий потік славної ріки Південний Буг… Привітні люди, які завжди  радіють тобі і твоїм близьким … Так, це і є Брацлав – містечко, у якому народилася вона, скромна і смиренна, норовлива і мрійлива - то Галина Олександрівна Подчаха. Батьки майбутньої поетеси - агрономи на прізвище Ковальчуки - навіть не здогадувалися, що нащадкам нашим буде ким пишатися…

ЗІНАЇДА ТУЛУБ : ПОВТОРИВШИ ДОЛЮ КОБЗАРЯ

  

    Їх пам’ятники у  містечку  знаходяться майже поряд. Йому – великому Кобзареві - на подвір’ї школи, їй – Зінаїді Павлівні Тулуб, онуці Кобзаревого побратима - біля лісництва.

 Є у неї роман – роман «В степу безкраїм за Уралом». На першій сторінці можна прочитати: «Світлій пам’яті мого діда Кирило-Мефодіївського братчика Олександра Даниловича Тулуба»

"ІСТОРІЯ НАШОГО НАРОДУ – ЦЕ МИ СЬОГОДНІ"

      Історія – мов ріка. То летить швидко, мов струменить вода порогами, утворюючи круговерті і вири, то, уповільнившись, ніби ніжиться у літеплі,  перепочиваючи, щоб знову кинутись у швидкоплин.

     Людина може вибрати місце, де зайти до річки, але вона не може вибирати час, у який   жити. Цього не може зробити і жоден народ, зокрема, й український. Залишається тільки пристати на думку з листа Миколи Вінграновського «історія нашого народу – це ми сьогодні».